25 лютого 2010
У нас склалася така традиція – святкувати Новий рік у сільській хаті.
Так і цього року. В обід 31 грудня приїхали в село Колочаву Межигірського району Закарпатської області.
Дорогою до Колочави нас дивували швидкі зміни погоди. Ми виїхали із напів-засніженого Львова, переїхали на болотисту Франківщину, подолали засніжений перевал і потрапили на туманне Закарпаття. Традиційного снігу і морозу цього року не було. Натомість – абсолютна вологість і туман. Цікаво, що на Новий рік снігу не було лише в Карпатах в той час як Східна та центральна Україна були заметені снігами.
В’їхавши в Колочаву зрозуміли, що село не просте. При виїзді в село красувалася стара гуцульська дерев’яна церква, ідеально збережена, що стояла під величезною сосною.
За нею стояла ще одна церква – вся обшита бляхою. І це нас так вразило, бо з-під бляхи виднілася дерев’яна дзвіниця. Значить церква також була дерев’яною! Мені здається люди просто не усвідомлюють, якою цінністю вони володіють і щоб церква хоч якось ще стояла взяли і покрили її металом.
Далі здивувала довжина села. Таке враження, що воно ніколи не закінчиться. На центральній вулиці будинки мають номер 1187, 1188 ….. Що було особливо смішно, що по праву сторону дороги номери будинків зростають, а по праву – спадають. Виходить, що село йде по колу.
Щоб не псувати передсвяткову романтику хату наперед не бронювати. Приїхавши у село розділилися на групи і ходили від хати до хати шукаючи господаря, який погодиться нам здати свою оселю. Знайшли пана Василя, який жив на самій окраїні села в горі.
Око милували краєвиди. Гори виднілися всюди, куди не повернешся. Це тому, що село розляглося поміж хребтів гір.
Хата була типовою сільською. Дивним виглядала кімната, яку ми назвали «кришталевою». Відразу згадалися радянські часи, коли достаток сім’ї вимірювався кількістю сервізів і кришталевих стаканів :)
Ще була кімната-оранджерея, яка була повністю заставлена вазонами з квітами. Їх там були десятки! Господиня ще їх полила якось не дуже гарно пахучою речовиною. Там поталанило ночувати там з чоловіком :)
І ще одна кімната, в якій відбувалося наше святкування побила всі рекорди: ми розклали святковий стіл, вже сіли перекусити перед новорічним святкування і тут хтось звернув увагу на фотографію, яка стояла запхана за шкло в шафі, що стояла прямо навпроти стола. На фотографії була кімната, в якій ми сиділи, стіл, за яким ми сиділи, а на столі стояла труна з старшим чоловіком, а навколо неї господарі хати і інші люди. Як з’ясувалося згодом, це рідний брат господаря, який помер декілька років тому. В коморі, яка виходила з цієї кімнати ми знайшли ще купу похоронних причандалів. Цю кімнату ми назвали «кімнатою мерців».
Ми жили за програмою «все включено». За 50 грн. на день з людини ми мали теплу хату, домашній бульйончик, домашнє сало, «баньку по-чорному» і чарочку самогону. Приємно, що наша компанія в 10-15 людей дає одній хаті їх двох-трьох місячний заробіток. Краще залишити гроші такій родині, ніж власнику чергового ресторанчика. Єдиний недолік – туалет, який був класично – на дворі. Але і тут ми не сумували. Плакати на стіні гріли душу:) Кожен раз думала, як це погано бути відомою людиною, щоб твоє зображення ось-так висіло на такому почесному місці …
Новий рік відсвяткували традиційно весело. Цього року не було костюмованої вечірки, зате поспівали під гітару, потанцювали, посміялися.
1 січня в нас було не традиційне. Ми ходили в музеї. В Колочаві їх аж сім! Як з’ясувалося це все завдяки народному депутатові - Станіславу Аржевітіну, який родом з цього села. Він поставив собі за мету перетворити Колочаву на туристичну мекку і відкрити тут 10 музеїв! 7 вже відкрито. І відверто кажучи, вони можуть позмагатися із кращими музеями Львова чи Києва.
Сама історія села дозволяє тут відкривати музеї і приваблює туристів. Село Колочава досить старе – за одними розповідями йому 700-800 років, за іншими – більше тисячі. Тут живуть цікаві та неординарні люди. Мабуть, ще залишилися «коренів» старих опришків. Бо село заснували втікачі від кріпаччини.
Про них писав відомий чеський письменник Іван Ольбрахт, що був родом із Колочави у своєму романі про опришка «Микола Шугай – розбійник»: «Це правнуки бунтівних невільників, які втекли від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Йосифа Потоцького…»
Завдяки роману Ольбрахта для чехів Колочава - це край дитячих фантазій. В своєму романі Ольбрахт описував фантастичні пригоди карпатського робінгуда, які відбувалися в цьому селі. А у 1934 році чеські митці Карел Новий і Ярослав Ванчура зняли тут перший фільм про селянське життя на Верховині - «Марійка-невірниця». Акторами в ньому були колочавці, які грали самих себе…
Отже, один музей тут присвячений Ольбрахту, один опришкам. Також, є 2 музеї-школи: «Чеська школа» та «Радянська школа», музей вузькоколійки, а також церква святого Духа (дерев’яний гуцульський храм, який ми проїжджали), яка належить до найвидатніших архітектурних пам’яток Закарпаття. Музей, який нас вразив найбільше – інсталяція старого села (щось на кшталт «Шевченківського гаю» у Львові чи «Пирогово» в Києві).
Але експонати тут були настільки цікавими. Крім того, все можна було піти і попробувати. Найбільше вразила школа – коли ми зайшли прямо на партах, напів-вологі лежали книги початку 20-го, кінця 19-го століття!
Ти міг їх вільно погортати, почитати. Я натрапила на агітаційні книгу для Русинів. Скажу вам, тоді «просвітницькій роботі», яка велася серед населення може позаздрити наш весь державний апарат! Ось декілька сторінок цієї книги:
Дуже сподобалася ковальня.
Це не просто нудна екскурсія, де численні експонати. Поки ми ходили по музею коваль розігрів кузню, показав як кувати і кожен міг відчути себе ковалем!
Також тут можна було і роздути трембіту,
і пошити на старому Zinger,
і покерувати вузькоколійним поїздом,
чи навіть відчути себе героям супер-блокбастера і побігати по дахах поїзда
і навіть при бажанні замовити банкет в автентичній корчмі!
чи відчути себе її власником :)
Гуляючи по селі ми ще зробили цікаві спостереження. Видно, що живуть тут люди віруючі, бо майже в кожному дворі стоїть капличка.
Люди розповідають, що тут ведеться давня війна між православними, яких більшість і католиками (чи як їх називають – уніатами).
Архітектурою будівництва хатів тут також ніхто особливо не переймається. Як будується, так і будує.
Кожна хата тут – це окрема історія. А кожен господар – окрема доля. Після такої поїздки складається враження, що ти знаєш цього господаря з дитинства, всю його родину, дітей онуків і взагалі в цьому селі провів пів свого життя.
Село тебе отверезлює, робить добрішим. Ти починаєш згадувати що таке доброзичливість, щирість, співчуття. Люди дивляться на тебе дико, коли ти починаєш сувати їм 10-20 грн. за кожну добру справу, яку вони для тебе роблять: припаркують машину в себе в дворі, подарують підкову, дадуть яблуко, налиють самогону. Сприймають це як неповагу.
